Читать онлайн книгу "Вона має таємницю"
Вона мае таемницю
Сурженко Олегiвна Маргарита
Мiстичний детектив
Втративши батькiв пiд час шторму, дiвчинка Кiра опиняеться на безлюдному островi. Блукаючи посеред тропiчних дерев, вона знаходить покинутий храм, в якому раптом починае бачити потоки – потоки достатку та бiдностi, удачi та нещастя, свiтла та темряви… Кiра розумiе, що це – невiдома iй ранiше суперсила. За допомогою цiеi суперсили Кiра не просто вибираеться з острову, а починае нове життя.
Через кiлька рокiв, ставши вiдомою письменницею, вона виходить замiж за улюбленого чоловiка, але з часом виявляеться, що ii успiхи не всiм подобаються, заздрiсть до ii таланту призводить до того, що дехто хоче присвоiти ii недописану книгу i взагалi… вбити ii. Чи допоможе Кiрi ii суперсила? Чи врятують потоки?..
Маргарита Сурженко
Вона знае таемницю
Роздiл 1
Я сиджу бiля океану i дивлюся на хвилi, що зустрiчаються з камiнням. Я дивлюся на птахiв, якi лягають на повiтрянi потоки i пiднiмаються вгору. Я торкаюся ногами води. Заплющую очi.
Я пiрнаю в могутнi хвилi океану i вiдчуваю iх силу. Стрiмкий потiк крижаноi гiрськоi рiчки несе мене, ii холод пронизуе мене наскрiзь. Я лягаю на прозору воду басейну, i мiй погляд спрямовуеться в нiчне небо. І хоч у ньому не видно зiрок, вода вiддзеркалюе вогнi хмарочосiв, i вони вселяють вiдчуття: я – частина майбутнього. Я пiрнаю у рiчку, в яку заводи зливають промисловi вiдходи, бруд залишаеться на моiй шкiрi, свiтлий купальник стае коричневим. Я лягаю на хвилi моря, i воно утримуе мене. А сонце вже сiдае за горизонтом, i вiд цього вода стае рожевою, цi барви розливаються по тiлу. Я – у потоцi.
Я пам’ятаю, що тато того ранку був дуже пiднесений, а мама – дуже гарна. Менi здаеться, вони знали, куди прямуватиме наш катер, i вiдчували кожну мить, смакували кожну секунду. Мама заплела менi «колоски», щоб я не намочила волосся. Намазала мене захисним кремом вiд сонця. Я пiдбiгла до тата i покрасувалася перед ним у своему новому купальнику з рюшами. Вiн сказав, що я його маленька русалочка. Я простягла йому рятiвний круг, щоб вiн надув його. Вiн подивився на мене i сказав:
– Так ти нiколи не навчишся плавати!
І викинув його за борт нашого катера – ми ще стояли на пристанi. На палубi тато почав готуватися до вiдправки. Я ж узяла мотузку i почала виловлювати круг, щоб затягти його на борт. Нiчого не виходило – хвилi вiдносили його все далi й далi. Сонце вранцi свiтило дуже яскраво. Хвилi так красиво виблискували, що я раптом вирiшила: не можна здаватися! Я ще раз закинула свою мотузку, i вона зачепила круг. Потягнула – i ось моя здобич уже в руках! Я радо притулила його до себе i раптом побачила тата, що стояв поруч з риболовецьким ножем. Вiн повторив свою фразу:
– Так ти нiколи не навчишся плавати!
Пiдiйшов i проткнув мiй круг ножем i жбурнув його геть.
– Вирiвняй плечi!
– Я ще не зовсiм добре плаваю… Як у вiдкритому морi без круга…
– Довiрся морю, вiдчуй його, – промовив батько. – Я ось уже кiлька рокiв вчу тебе плавати i бачу, на що ти здатна. Поки не повiриш у своi сили – так i будеш триматись за круг замiсть того, щоб вiльно плити. Смiливiше!
– Але ж там дуже глибоко.
– Яка рiзниця? Адже вся сила – в тобi! Просто повiр – i допливеш.
Я подивилася на мого дужого тата i повiрила йому. Вирiшила, я зможу i без круга.
Ми вирушили в плавання на катерi. Про погоду щось казали по радiо, але тайською мовою, яку нi я, нi батьки не розумiли. Отож ми довiрилися небу. Воно було ясне. Ми рiшуче помчали у вiдкрите море. Я торкалася хвиль руками.
Ставало все спекотнiше. Мама ще раз намазала мене кремом i дала капелюшка. Мотор перестав ревти, i ми повiльно зупинилися посеред моря. Мама вже була в костюмi для пiрнання, тато закрiплював на ii спинi балони з повiтрям.
– Плавай недалеко вiд човна, – сказала мама. – Тiльки обережно.
– І ви теж.
Тато надягнув свiй костюм, пiдштовхнув маму, а потiм зiстрибнув сам. Вони занурилися пiд воду. Там, де щойно море вирувало вiд бульбашок, вже була морська гладiнь, i лише слабкi хвилi розходилися по водi. Я нерiшуче торкнулася води кiнчиками пальцiв ноги. Нi, лiпше було залишатись на катерi.
Мiй тато обожнював плавати, а мама була водним знаком за Зодiаком. Вони познайомилися у водi – побачили одне одного на глибинi десяти метрiв – у масках, в тiсних костюмах i з аквалангами, незграбнi й смiшнi. Але за легендою – закохалися одне в одного вiдразу, бо мiж ними виник якийсь зв’язок. Тiльки згодом, пiднявшись на поверхню, вони розгледiли одне одного краще, кожен про себе знаючи напевно, що зустрiли того самого. А потiм з’явилася я. Вони з дитинства намагалися привчити мене до води. Щодня занурювали мене новонароджену у ванну, а я вже тодi вередувала i в холоднiй, i в гарячiй водi. Вимагала витягнути мене та покласти на сухе лiжко. Але вони не розумiли мене, тому щодня продовжували купати.
Коли я трохи пiдросла, мама часто розповiдала менi казки про море та океан. Коли ми гуляли бiля рiчки, вона казала, що життя – це вiчний потiк, i сенс життя в тому, щоб цей потiк повсякчас рухався. Вона говорила, що цей потiк i е Бог, i вiн завжди допомагатиме тому, хто намагатиметься свiй потiк рухати вперед. Адже людина в потоцi – помiчник Бога. Отже, потрiбно лише довiритися потоку. Вона говорила, що чим би я не займалася в життi, я маю бути впевнена, що мiй потiк приведе мене до мети. І подумки уявляти, куди пливеш, i тодi потiк принесе тебе в потрiбне мiсце. Головне —вiрити.
Тато був не таким глибокодумним. Вiн просто любив риболовлю, щоб приносити щедрий улов. Любив подорожi, щоб пiрнати пiд воду з аквалангом. Вiн був добувач i дослiдник. Мрiяв переiхати з Киева кудись, ближче до моря. До Іспанii або хоча б до Одеси. Але мiг вирушати до морських глибин лише пiд час вiдпустки, та й то ненадовго. Море снилося йому, пiдводне полювання було темою номер один пiд час розмов з друзями, а планування наступноi подорожi було найулюбленiшою темою пiд час сiмейних вечерь. Коли я була дитиною, далекi мандри були не дуже популярнi. Отож друзi татовi дивувалися: чому вiн не купить для сiм’i квартиру? В Киевi або ж бiля його омрiяного моря. Ми на той час жили в орендованiй квартирi в центрi мiста. Вiдповiдь була очевидна – море. Як мiг тато позбавити нашу родину зустрiчi з морем, збираючи грошi на нерухомiсть? Нiяк.
А я була неначе не iхня дитина – боялася води. Адже у водi можна потонути, захлинутися, загубитись… Я не розумiла: як можна пiдкорити хвилi, пiдлаштовуватися пiд них? Та й навiщо, якщо можна лiпити палаци з пiску на березi. Як можна розслабитися, вiдiрвавши ноги вiд землi? Чому б не використовувати своi ноги – чудовий винахiд еволюцii? Адже ми – не риби.
Мама i тато чомусь довго не виринали. На небi вже з’явилися хмари, подув холодний вiтер. Хвилi стали вищi. Тато буде розчарований – адже я досi так i не пiрнула у воду. Вирiшила зануритися скраечку, щоб намочити трохи купальник, тримаючись за драбину. Скажу потiм батькам, що плавала…
Спустилася до води, вона була холодна, адже я добряче нагрiлася на сонцi. Занурилася i швидко вилiзла. Батьки не поверталися. Я вже почала хвилюватися, зазвичай вони пiрнали десь хвилин на двадцять. Менi здавалося, що минуло вже значно бiльше. Мiй купальник встиг висохнути. Я походила по катеру, посидiла в каютi, знову пiдiйшла до драбини та полiзла до солоних хвиль, щоб намочити купальник. Цього разу навiть голову опустила, щоб волосся стало мокрим. А потiм страх заполонив мое серце, я швидко полiзла назад на катер, сiла, заспокоiлась, я у безпецi. Але батьки не повертались. Серце знову билось все тривожнiше. А раптом на них напала акула? Або вони зачепилися там за камiння? А може повiтря в балонах скiнчилося?
«Будь ласка, повернiться!.. – благала я. – Я зараз занурюся у воду, а ви тимчасом повернетеся, гаразд?»
І я втрете залiзла у воду, прихопивши з собою маску i трубку. Цього разу вiдпустила руку вiд дробини i вiддалась морю. Махала ногами посеред хвиль. Опустила обличчя в масцi пiд воду, намагаючись розгледiти щось на днi. Вода була прозора, i все було добре видно. Але iх я так i не могла вгледiти. Я вилiзла i побiгла за рушником, довго не могла знайти його. Хмари на небi стали сiрими. Коли вибiгла назад, тато вже стояв на палубi.
– Тату! Чом ви так довго? Де мама?
– Вона знайшла на днi скриню зi скарбами!
– Правда?
– Та нi. Просто побачила якусь рибу, ми такоi ранiше не бачили. А там далi —дуже красивий пiдводний риф. Невимовна краса, важко вiдiрватися. Пiрнеш iз нами?
– Але ж сонце вже зайшло. Краще пливти до берега.
– Ну чому моя доня така боягузка? Ти просто боiшся пiрнати, хiба нi?
– Боюся.
– Якщо не побореш свiй страх – не зможеш знайти скарби. Адже вони – на глибинi!
– Там усього лише слизькi риби. Я роздивлюся iх у акварiумi в мiстi.
– Уяви, як це – бути першим, хто знайде дивовижну рибу на глибинi, в ii природнiй середi!
Нарештi я почула плескiт води – то мама випiрнула i почала вилазити на катер. Витягнувши трубку з рота, сказала:
– Пропоную попоiсти. – Вона зняла костюм i стала розтирати шкiру, що взялася мурашками вiд холоду. А тодi додала: – А потiм пiрнемо ще раз, а тодi пришвартуемося на островi, отам далi, по курсу…
Хвилi почали все сильнiше гойдати катер, але це не хвилювало нi тата, нi маму. Вони захоплено говорили про пiдводнi рифи i про риб.
Такими я iх i запам’ятала – пiднесеними. Мама готувала обiд, нарiзала огiрки та помiдори, а я похапцем хапала щось i запихала до рота. Це була така гра – непомiтно поцупити щось iз дошки, адже так воно смачнiше. Мама удавано сварила мене, але робила це лагiдно, як i все, чого торкалася – руками, поглядом, словом.
Тато порпався з балонами. А я вже хотiла на берег, бо менi було нудно. Ми пiдобiдали. З неба почав сiятись дощ. Замiсть того, щоб вiдпочити пiсля обiду, батьки вирiшили дослiдити глибини ще раз. Одягли пiдводнi костюми, стрибнули у воду.
Я взяла миску iз рештками салату i сховалася вiд дощу пiд рушником. Дощ капав на огiрки та помiдори. Я iла i уявляла, що це чiпси. В нашiй родинi вони були пiд забороною. А моi однокласники могли хрумтiти iх досхочу! Я думала про те, що ще не засмагла як слiд, бо сонце зайшло за хмари. І в школi менi навiть не повiрять, що я була на морi.
Катер гойдало все сильнiше. Я й не думала, що таке бувае. Що сонячний день може так стрiмко перетворився на штормовий. І блакитне небо стати чорним. Вiтер, дощ та хвилi малювали таку картину, нiби от-от мав зчинитись ураган. Я трималася за поручень з надiею: коли ж вони повернуться? Хвилi скаженiли, я ще нiколи не бачила таких. Мене кидало туди-сюди, порожня миска ковзала по палубi. Може хвилi розсердилися на мене за те, що не хотiла плавати? Може хвилi вирiшили навчити мене? А раптом вони вирiшили забрати моiх батькiв, щоб покарати мене, а потiм i мене поглинуть?
Почало заливати палубу. Я заплакала. Зараз би дуже знадобився мiй рятiвний круг. Але вiн валявся на палубi з великою дiркою. Я кинулась шукати в каютi рятувальний жилет чи рятiвний човен. Знайшла великий жилет, начепила його. А коли чергова хвиля хитнула катер i затопила палубу, я випала за борт. Згадала маминi слова: потрiбно довiритися потоку, розслабитися, i вiн принесе тебе куди треба.
* * *
Я вiдкрила очi i побачила сонячне небо. Нiбито менi все те наснилося. Але це було насправдi – я була на березi в жилетi, почала вiдкашлюватися… Навколо плавали уламки катера.
Я пiдхопилася на ноги, видивляючись своiх батькiв. Їх же могло викинути на берег, як i мене! Вони мають бути живi! У них же балони!
Я блукала берегом, але не побачила нiкого. Зайшла в море глибше. Знаете як бувае, коли потрiбно виходити з дому, ти поспiшаеш, а навушники знайти не можеш. Або блиск для губ. І ти ходиш туди-сюди по колу, дивишся в тих мiсцях, де вже дивився, блукаеш в пошуках того, що незрозумiло де заховано, точно знаеш, воно десь тут i не знаходиш. Надiя тримае тебе в колi, не вирватись iз нього нiяк. Ти плентаешся тим же маршрутом вже вкотре, це безглуздо, бо надiя слiпа i дурна.
Я шукала iх, кликала, кричала. Та лише вiтер дув менi в обличчя, а сонце свiтило, як i ранiше. Нiбито вчора воно зрадницьки не кинуло нас посеред моря, полишивши на поталу урагану. Я ходила скрiзь, але не знаходила тих, хто менi був так потрiбен тодi.
Сiла на берег. Що ж тепер? Я вижила, але невже мене чекае тривала i болiсна смерть? Вiд голоду чи дикоi тварини, самотностi чи страху, вiд урагану, холоду дикоi ночi або ж вiд болю втрати. Залишалося лише чекати, у який саме спосiб життя буде стирати мене.
Я заплакала вiд вiдчаю i страху, але знову надiя штовхала мене вперед. Я вирiшила пiти в глиб острова. Тут могли жити люди. Вони врятують мене, а потiм знайдуть i моiх батькiв, якi десь у морi чекають допомоги.
Лiс був геть непрохiдними джунглями, що вбивали надiю на зустрiч iз людьми. Було несхоже, що тими лiсами хтось ходив до мене. Доводилось щокроку прокладати шлях через густi хащi, як дряпали моi ноги. Я вже подумала: може, повернутися назад? Але вирiшила iти далi. Попереду хоча був хоч якийсь шанс на порятунок.
Пробираючись через хащi, я дивилася на сонце, яке стало моiм компасом. Щодалi я заглиблювалася, то виразнiше вiдчувала, що я – едина людина на цьому островi. Тому зосередила свою увагу на пошуку чогось iстiвного, фруктiв чи кокосiв. Але i iх як на зло нiде не було видно, що породжувало ще бiльший вiдчай. Але й спонукало продиратися крiзь заростi, нiби якесь чуття вело вперед.
Через якийсь час я вийшла на галявину i побачила… будiвлю. Спочатку дуже зрадiла, але ретельнiше роздивившись, побачила, що будiвля геть зруйнована. Проте, до мене тут вже хтось жив, а значить я не в якомусь бермудському трикутнику чи певнiй непрохiднiй глушинi, наскрiзь зiтканою з самотностi. Значить, тут хоча б в минулому були люди, i мою самотнiсть можна розбавити зв’язком з минулим, яке залишило слiди в теперiшньому часi.
Крiзь стiни вже встигли прорости дерева, iх покривав мох. Стару будiвлю поглинала навколишня природа, знищуючи ii. Звiдкись раптом вибiгла мавпа, подивилася на мене i стрибнула на дерево. Я засумнiвалася – чи треба йти туди? В руiнах можна сховатися вiд дощу, якщо небо знову зробить менi цей сюрприз. Але там мене не знайдуть рятувальники, не побачать з лiтака, не почують з корабля.
Але щось змусило зазирнути в руiни. Цей стародавнiй закинутий храм манив, нiби магнiт. Побоюючись мавп i прикриваючи долонею обличчя, я ступила на кам’янi сходинки i вiдчула босими ногами iх прохолоду. Земля була тепла i волога, а камiння вселяло якусь дивну впевненiсть своею мiцнiстю. Я зробила ще крок i опинилася бiля дверей, якi бовталися на петлях. Раптом з будiвлi вилетiли птахи, я сахнулася, але потiм упевнено ступила вперед.
Будiвля була всерединi чимось схожа на храм. У нiй стояли напiвзруйнованi колони, а навпроти дверей було пiднесення i невелика статуя Будди. Той, що досягнув просвiтлення, посмiхався менi. Як же я йому позаздрила тодi. Вiн прожив свое довге життя i знайшов в ньому стiльки причин для своеi просвiтленоi тихоi спокiйноi посмiшки, тодi як моi днi були приреченi. Страх знову опанував мною. Я сiла на кам’яну сходинку бiля Будди. Як же я буду тут? Здичавiю, перетворюся на тварину? Помру вiд голоду? А якщо вцiлiю – чи побачу батькiв? Навiщо, навiщо ми вирушили в цю кляту подорож! Якби ж то могла дременути з катера i потягнути iх за собою! Або ми залишилися вдома, щоб не летiти в цi далекi краi. Якби ж вони не пiрнали в отi морськi глибини, були зараз поруч. Якби ж не море.
А Будда все продовжував посмiхатися менi. Сонячний промiнь впав менi на колiно. Вiн був таким теплим, що в мить моi тривоги розвiялися.
«Мамо, це ти?» – прошепотiла я. І раптом уперше переповнилася упевненiстю, що вони – в кращому мiсцi. І зараз моя матуся даруе менi свое нiжне тепло i любов. А мрiя тата збулася – вiн не просто поiхав до моря – вiн залишився в ньому жити назавжди. Замiсть скорботи, я вiдчула якесь блаженство. З потойбiччя до мене доторкнулася мама. Я дивилася на промiнь, що зiгрiвав мене.
Я раптово перестала iснувати в своiх страхах та проблемах, я розчинилась в системi, в якiй знаходилась, побачила навколо стародавнiй храм, наповнений причинами i наслiдками, наповнений переплетенням доль, питань i вiдповiдей. Замiсть переживань про минуле, замiсть образи на долю, замiсть переймання про майбутне я бачила лише сонячний промiнь на своему колiнi i нiбито стала цим променем, усвiдомлюючи взаемозв’язок всього у Всесвiтi i усвiдомлюючи те, що я не зможу померти, я вже частина всього сущого, менi нiколи не вдасться досягти дна, адже дна не iснуе. Неможливо впасти, адже ми е частина Бога, i вiн утримае нас, i, падаючи вниз, ми в кiнцi впадемо назад з неба, але побачимо все в новому свiтлi, пролетiвши по колу всю Землю по шляху, накресленому Богом i названому долею. Я усвiдомила: все, що сталося, повинно було трапитися. І це усвiдомлення прийшло разом з янгольським турботливим теплом.
Я дивилася на сонце, поки промiнь не змiнив свiй нахил. Здавалося, я цiлу вiчнiсть провела в забуттi. Промiнь вже покинув мене. Я зажадала знову потрапити в те прекрасне мiсце, де можна нi про що не хвилюватися. Перемiстивши свое колiно в його сторону, я зрозумiла, що наздоганяю промiнь, а бiгати за променем не варто, адже бiльше усвiдомлень вiн менi не давав. Промiння саме знайде тебе тодi, коли прийде час. Я сiла так, щоб колiно знову було зiгрiте його теплом. Але промiнь тепер був лише променем i не давав нiяких нових усвiдомлень. Я знову ризикувала провалитися в тривоги i жаль. Але не стала. Я вирiшила: неодмiнно виберуся з цього острова i напишу про нього книгу. Я вирiшила, що моi батьки будуть жити в словах, адже я вкладу iхню мудрiсть в речення i глави. Отже – я буду жити вiчно, i вони будуть жити вiчно.
Я обернулася до Будди, i його усмiшка була вже зовсiм iншою. Не дратувала i не викликала нерозумiння, скорiше навпаки – i я теж посмiхнулася трохи схоже. Я заздрила тому, що вiн прожив свое життя, зумiв осягнути те, що змусило його посмiхатися i зберiг цю посмiшку. Але насправдi це вiн повинен заздрити менi – адже мое життя ще попереду, i я збиралася боротися за нього. Я була в грi, а вiн хоч i виграв, але вже не грав.
Я йшла до моря i згадувала маминi слова про потiк. Якщо Бог – це потiк, вiн обов’язково допоможе вибратися з острова та опинитись вдома.
* * *
По дорозi я була бiльш уважна й рiшучiше налаштована i менi вдалося знайти якiсь плоди. Вони були кислi i не особливо соковитi, але одним своiм iснуванням вже заспокоiли мене. А бiля самого берега менi навiть вдалося знайти кiлька зелених бананiв. Також я побачила кокоси на пальмi. Кiлька сотень кидкiв палицею вгору, i я збила собi один. Камiнням розбила панцир кокоса – i нарештi втамувала спрагу.
Почала шукати на березi якiсь кориснi речi, якi хвилi могли винести з катера. Сподiвалася знайти щось: запальничку або ножа, порожню пластикову пляшку, щоб зберiгати воду, якщо джерело пощастить знайти. Але море виплеснуло тiльки якусь дошку, шматок каната i за iронiею долi – дiрявий круг. Я виклала з камiння та гiлок на березi три великi лiтери SOS, бо так колись робили у фiльмi. Це вiдволiкло мене вiд тривожних думок, що насувались на мене. Адже сонце наближалося до моря i скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно нi рятувальних вертольотiв, нi корабля. Натомiсть перiодично з’являлися мавпи, якi пiдозрiло поглядали на мене…
«Можете забирати оце собi! – я жбурнула iм круг. Але коли тобi нiхто не вiдповiдае – можна збожеволiти. Я гукнула: – Мене звуть Кiра!»
Отак представившись мавпам, я вiдчула, що тепер у мене е сусiди, нехай i нiмi, а значить я не одна. Через кiлька годин одна з моiх нових подруг поцупила мiй банан, поклавши кiнець нашiй дружбi! Я спорудила невеликий куреник для своiх харчових здобуткiв. Дивнi тварини: ви ж умiете лазити по деревах, невже так важко зiрвати банан iз дерева? Я вiдчула, що моя шкiра пече, бо весь день вешталась пiд сонцем. Тепер моi однокласники точно повiрили б у те, що я була на морi. Але не факт, що вони побачать мене. А от я iх можливо i побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них пiд час контрольних та допомагатиму писати.
«Ну, добре. SOS я пiдготувала. Їжа е, молоко у кокосi ще е. Але як вибратися звiдси?»
Навiть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собi з листя, гiлок i кори гнiздечко. Темрява лякала сильнiше, нiж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутiнки i рожевi барви на небi змiнюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починае горiти – сонце пiдпалюе небокрай. У барвах сонця я вiдчула крах надiй. Менi сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночi я прокинулася i тряслася вiд холоду i страху. А раптом зараз iз хащiв на мене вискочить дикий звiр i розiрве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить i потягне у свое лiгво. А ще я боялася отруйних павукiв та змiiв. Нарештi пiд ранок я заснула.
* * *
«Раз уже я тут, потрiбно все роздивитися як слiд…» – подумала я вранцi i подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острiв належить менi, i я його могутня володарка, вселила в мене оптимiзм i допитливiсть. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильнiше, нiж учора, а шкiра ще не зажила пiсля вчорашнього.
– Ну, добре, тату, я пiрну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо i почала занурюватися в море. Адже потрiбно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж острова. На морi були невеликi хвилi. Я пливла все впевненiше. А потiм ризикнула плисти не вздовж берега, а в глибину моря. Менi так подобалося те, що могла пропливати довгi вiдстанi, не торкаючись ногами землi. Тато мав рацiю, в рятувальному колi нiколи не навчишся плавати. Але на глибинi солена хвиля хлюпнула в обличчя i залила водою нiздрi, я закашлялась. Згадала, як захлиналася, випавши з катера за борт, як кликала на допомогу батькiв. Море бувае таким пiдступним. Я швидко попливла до берега. Я гукала:
– Море, чому ти таке жорстоке? Чому ти вбило iх? Чому ненавидиш мене? Ти чуеш? Я хочу жити! Я хочу додому. Але ти влаштувало менi пастку, оточило зусiбiч…
Я вийшла з води, впала на пiсок. З грудей вирвалося ридання. Хутчiше туди, в лiс! Геть вiд смертi, треба знайти храм. Сонце пiдбилося височенько, як i вчора, коли я знайшла будiвлю. Скорiше сiсти бiля Будди i знову наповнитися блаженним спокоем, вiдчути маму.
До храму я дiйшла хутко. Зайшла вже смiливiше, але сидiти не хотiлося, сонце ще не заглядало крiзь щiлини. Я торкалася стiн храму i гадала: скiльки ж йому рокiв? Хто все це побудував, хто тут бував?
Сiла на приступець i втупилася в дверi. Примружила очi i раптом… Що це?
Я примружила очi i в той момент вперше побачила перед собою рух рiзних потокiв. Вони входили в храм, пронизували мене, виходили з мене. І знову я перестала усвiдомлювати себе, а стала лише частиною системи, яка складалася лише з цих потокiв. Тодi менi складно було дати iм iмена. Я лише бачила, що однi потоки були свiтлими i божественними, вони дарували посмiшку лише при однiй зустрiчi з ними своiм поглядом, вони переливалися як дiаманти, немов шовк, були на смак наче материнське молоко, звучали, як симфонiя генiального музиканта. Фокусуючи на них увагу, потоки розширювалися. В одному благодатному доброму потоцi було багато рiзних течiй з вiдтiнками рiзних кольорiв i переливання. Вони навiть могли почати протiкати крiзь серце, i вiд цього мурашки починали бiгти по шкiрi, адже я ставала частиною цих потокiв.
Але поруч були i iншi потоки. Вони були тривожними, чорними, схожими на хаос, на астероiди, змiтали зi шляху гармонiю, змiтали на своему шляху все свiтле, робили дири i теж пронизували мою сутнiсть i виходили зi спини. Вони були темними i холодними, стрiмкими i вселяли страх. В той момент я вперше на власнi очi переконалася в тому, що iснують потоки.
– Дивно, – сказала я, коли моi бачення закiнчилися. – Виявляеться, еволюцiонували весь цей час зовсiм не люди, а потоки. А люди лише пливли в цих потоках, перероджувалися i егоiстично приписали всi iхнi досягнення собi.
Я ошелешено сидiла i дивилася на лiс, який виднiвся через дверi. Я повiльно пiдiйшла до дверей i зрозумiла, що лiс цей – це теж потiк достатку, любовi i радостi. Але в той же час лiс – це потiк небезпеки i невiдомостi, страху та нестабiльностi. Потоки, свiтлi та темнi, завжди рухались поруч. І лише вiд мене залежало, через якi фiльтри я буду дивитись на один i той же лiс. Я жадiбно вдихнула в себе лiс i видихнула подяку до нього, вирiшивши фокусуватися на добрих потоках. І в цей момент помiтила, як потiк подяки, що проходить крiзь мене, посилився.
– Як ти це робиш? Як тобi вдалося це зробити? – запитала я небо.
Я нiколи не вiрила в Бога, я любила бiологiю i вiрила в еволюцiю, але бачення в храмi наповнили мене упевненiстю в те, що вiд наших очей заховано щось вище, тонке, прекрасне i жахливе. Дещо бiльше. Магiя. Напевно, це можна було якось пояснити наукою, напевно, навiть Бога можна якось пояснити наукою, але я точно зрозумiла, що вiн е. Складно сказати, чи було першим яйце чи курка, так i тепер менi було складно сказати, запрограмував Бог еволюцiю або народився внаслiдок еволюцii. Але якщо цi благоснi потоки, якi пронизують все живе, не були енергiею Бога, то чим вони могли бути?
Лягай у потiк, i вiн принесе тебе до твоеi мети. Говорила мама. А що, якщо я обiйду потоки переймання, якi затоплюють мене в собi, ляжу в потiк впевненостi i удачi, i допливу додому? Я йшла назад до берега i намагалася дивитися на лiс через фiльтр щедростi та удачi, я швидко знайшла дерева з бiльш солодкими i смачними фруктами, а моя стежка була на диво не такою тернистою i непрохiдною, як до цього. Виходить, щоб тобi щастило в життi, потрiбно просто вибрати потiк удачi, а не сидiти i чекати слушноi нагоди? Виходить, що життя – це просто твiй вибiр, куди iнвестувати енергiю своеi уваги i направляти рух своеi душi? А зовсiм не хаотичнi подii, якi трапляються?
На березi я склала у сховку зiбранi плоди й вирiшила пiдiйти до моря ближче. Можливо, потiк удачi допоможе роздивитися в морi корабель? Та на березi я раптом вiдчула, як чорний потiк входив у мене, посилився i витiснив свiтло. Он воно що – це, мабуть, через образу на море…
– Гаразд, я простила тебе, море, – швидко пробурмотiла я, розвернулась i пiшла до пальм. Але слова не працювали з потоками. Схоже, потоки реагували тiльки на мову серця. А серце все ще було переповнене образою i страхом при поглядi на хвилi.
Сидячи пiд пальмою, я продовжила розмовляти з морем:
– Ну як ти пропонуеш пробачити тобi, море? Як? Ти вбило iх. Ти обмануло нас! Ти прикинулося мирним, тихим, ти заманило iх своiми рибами, а потiм поглинуло iх! А мене виплюнуло сюди вмирати! – я i кричала, i на очi наступали сльози, дивлячись на море. Нi, я не могла його пробачити, не могла. Я скрутилась пiд пальмою i вирiшила вiдпочити. Птахи спiвали. А море раптово заговорило зi мною. Як мама. Хвилями. Його тихi хвилi говорили нiжнiстю i спокоем. Нiбито вибачалися, нiбито просили прийняти його природу, прийняти недолiки, без яких i переваг би не було. У вiдповiдь я плакала. Так i покидала мене зi сльозами моя образа i бiль. Так i залишилася в моiй душi порожнеча замiсть злостi. Хвилi пестили пiсок, одна за одною, заспокоювали своею послiдовнiстю, заколисували мене. А через кiлька годин я вже змогла пiдiйти до води, я торкнулася ii стопами i прошепотiла:
– Пробач менi, море, за те, що злилася на тебе. Я б теж хотiла тобi пробачити за те, що ти забрало iх, але менi здаеться, я не можу. Менi не вистачае iх. Пробач менi за те, що я не можу тобi пробачити. Вибач.
Я сiла бiля моря i розглядала потоки, я намагалася iх приручити, я зовсiм не думала, що зiйшла з розуму або померла. Менi здавалося, що те, що вiдбуваеться, логiчно, i так повинно було статися. Я отримала силу i хотiла навчитися керувати нею, щоб врятуватися. Але ця сила працювала лише за допомогою серця. Як би сильно я не хотiла залучити бiльше свiтла в свое тiло, воно збiльшувалось лише тодi, коли я починала вiдчувати свiтло i вливати його в потiк першою.
Сонце наближалося до горизонту i знову почало розмальовувати воду в невимовноi краси кольори. Вчора в цей момент я лякалася майбутньоi ночi, але тепер я хотiла насолодитися фарбами сонця, гiдно попрощатися з ним i прийняти його красу, яку воно безкоштовно дарувало менi. Тiльки лише бери ii, бач ii, розчиняйся в нiй, дихай нею, будь нею. Будь частиною цiеi краси, що розливаеться по хвилях рожевим кольором. Якi ж красивi заходи були на тих островах! Це така краса, яку потрiбно переживати, вiдчувати, сфотографувати очима i залишити собi на все життя. Як могла я вчора заховатись вiд тiеi краси страхами ночi? Я зайшла в море, лягла на воду. Я все ще не до кiнця пробачила море i все ще боялась води. Але я мала торкнутись до сонця, яке розлилось по водi. Так любила робити мама, розтягнути руки i ноги, зберiгати рiвновагу i лежати на водi, розслабитися, поринути в море i чути його гул у вухах. Я ставала морем, кольори розливалися по моему тiлу, я вiдчувала могутнiсть хвиль, на яких лежала. Я не ображалася, якщо вода знову потрапляла в нiс, я знала, морю немае до мене нiякого дiла, воно не зi зла. Я розслабилася. Вiдчула пiдтримку води. Майже пробачила море.
* * *
Уранцi я вирiшила, що чекати допомоги безглуздо, треба дiяти. Якщо я буду триматися за цей острiв, я нiколи не навчуся плавати упродовж усього життя. Я зрозумiла: потрiбно рухатись далi.
«Та нi! Це небезпечно! – вiдразу ж гукнула якась частинка мене. – Ти хочеш потонути? Хочеш покинути сухе тепле мiсце, де можна знайти iжу, i попливти кудись морем, яке вбило твоiх батькiв?»
І я б послухала цю частину себе, абсолютно рацiональну, якби не могла бачити потоки. Тому що потiк удачi нiбито шепотiв менi про те, що я повинна лягти на нього, як вчора лягла на блискучу вiд сонця воду, довiритися йому, розчинитися в ньому, не думати, а плисти. Щоб пiдсилити потiк удачi, я почала фокусуватися на моментах удачi у своему життi. Так, наш катер потонув в морi, яке вранцi було спокiйним i тихим, але я вижила, хiба це не означае, що я отримала вiд життя найцiннiше, хiба це був не лотерейний квиток? Хiба я не щасливиця? Я знайшла iжу на островi, я знайшла храм, в якому до мене могла торкнутися мама, хiба це не означае, що удача була частиною мене? У лiтаку тато цитував якогось там Генрi Форда. Одна з найвидатнiших особистостей, говорив, що ти можеш вiрити в успiх, а можеш вiрити в невдачу, ти в будь-якому випадку будеш прав. Я вибрала удачу. Я ходила уздовж берега i згадувала всi моменти з життя, в яких менi щастило, я заново переживала iх i бачила, як потiк переливаеться свiтлом, посилюеться i пронизуе мене все активнiше i забирае за собою. В один момент вiн був настiльки сильним, що я впевнено пiшла в море i почала плисти. Мозок знову намагався заговорити зi мною, i кожен раз його доводилося проганяти геть, адже його слова робили потiк меншим.
«Ти ж потонеш! Повернися назад! Ти ж не вмiеш далеко плавати!»
А я все пливла. Я вмiла! Я пливла вперед, не знаючи куди. Я просто згадувала маму, я довiряла своему потоковi.
Не знаю, скiльки часу я рухалась вперед в солоному морi. Спочатку на животi, потiм на спинi. Лежала на водi, щоб вiдпочили ноги. Швидко рухала лише ногами, щоб вiдпочили руки. Щодалi я запливала, тим бiльшими були хвилi. Інодi вони накривали мене з головою. Вода потрапляла в нiс. Очi щипало вiд солi. Нещадно пекло голову сонце. Мого острова вже видно не було. Попереду було лише море – аж до горизонту. Дуже хотiлося пити. Я сильно втомилася.
«Ти зробила помилку…»
«Замовкни! – кричала я мозковi. – Замовкни, замовкни, замовкни!»
Я знову намагалася роздивитися потiк удачi, який розчинявся в потоках страху i вiдчаю, сумнiвiв i тривог. Мозок своiми словами послаблював потiк свiтла. Але я все ж намагалася приручити його, повернути, стати його частинкою. Я намагалась вiдшукати всерединi себе вiру i впевненiсть, щоб за iх допомогою з’еднатися iз потоком удачi i насититися його силою. Але потоку удачi не видно було…
«Невже це обман? Невже ти заманило мене сюди, щоб убити?» – мало не заридала я посеред хвиль. Але знову лягла на хвилi i побачила, як сонце вiдбиваеться вiд води, що блищить. Та нi! Це не обман. Море намагаеться мене врятувати. Якщо воно дало менi шанс вижити, значить, я потрiбна цьому свiтовi. Я виживу! Я розповiм усiм про щось важливе. Адже тепер я знаю таемницю потокiв. Вони менi довiрились.
Це спрацювало! Ще кiлька важких годин на хвилях, i я нарештi побачила землю. Ще один острiв. Я спрямувала свiй шлях до нього, вийшла на берег хитаючись, впала на пiсок знеможено. Я вижила! Перепочивши, пiдвелася, менi термiново потрiбна була вода. Я побачила на деревi стиглi банани, якi висiли низько. Побачила й iншi плоди. А ще кокоси, якi не потрiбно збивати камiнням – вони вже лежали пiд пальмами злегка надтрiснутi – бери i пий! Я рвала фрукти i iла, я пила, я була така щаслива! Мiй план спрацював! І в цей момент я побачила човен, який повiльно плив у морi. Я побiгла в воду i почала швидко пливти на глибину. Я кричала, я махала руками, я плескала водою. Менi таки вдалося дiстатись до човна. Люди витягли мене – я була врятована!
Роздiл 2
Життя змушуе забути про свою суперсилу, мозок перемагае i запевняе тебе в тому, що всi твоi бачення були спровокованi сонячним перегрiвом, стресом, i краще швидше витiснити цi спогади з пам’ятi. Краще стати такою, як усi, щоб цi всi прийняли тебе до себе.
Тiла батькiв згодом знайшли i вiдправили в Украiну в закритих трунах. Менi було тоскно, адже тато хотiв залишитися тут назавжди, бiля моря. Я не могла пояснити це тайцям, адже iхньоi мови не розумiла, та й смiливостi на це не вистачило б.
Мене посадили в лiтак i вiдправили додому.
Про мене сповiщали в новинах.
А вдома родичi радилися, як бути зi мною далi.
Менi потрiбен був опiкун. Зголосився стати ним двоюрiдний брат мого тата. Дядько мiй жив не в Киевi, а в невеличному елiтному мiстечку бiля Одеси. Його будинок стояв на березi моря. Тато колись розпитував дядька про нерухомiсть Одеськоi областi, теж мрiяв купити оселю там. Дядька Нiколаса я бачила всього лише раз – у дитинствi. Вiн повсякчас поважно говорив про своi справи i був единим у нашiй родинi, хто навiть у вихiднi чи на свята не знiмав костюма. Саме у нього я вперше побачила мобiльний телефон. Дядько був успiшним бiзнесменом i постiйно лiтав у вiдрядження. Його дружина, Лiнда, мала стати моею прийомною мамою. По телефону Нiколас запевнив, що вони дуже чекають на мене, Лiнда пiдготувала для мене кiмнату, iй хочеться познайомитися зi мною ближче. Вона вже дiзналася про майбутню школу для мене. Нiколас вiдразу попередив, що вдома бувае рiдко. А Лiнда навпаки – повсякчас удома, i вона подбае про мене. Лiнда малювала картини, вирощувала троянди, дивилася серiали i готувала iсти. У неi був песик. А тепер ще з’явилася й я.
Лiтак летiв над хвилями i мчав мене у невiдоме. Я мала зiбрати своi речi з самотньоi квартири, де ще кiлька тижнiв тому ми з мамою грали в настiльнi iгри. Я зайшла до квартири, побачила в кухнi на столi печиво, яке ми з мамою випiкали в дорогу, але якось забули. Я знову розревлась. В цьому печивi була мамина любов, а мами вже не було.
Друзi тата запевняли мене у тому, що я маю ночувати в iх квартирi, але я наполягала на тому, що хочу бути в своiй. Менi потрiбно було попрощатись з духами. Найважче було першоi ночi. Привиди спогадiв приходили до мене. Менi здавалось, я чула, як тато йде в туалет, я вибiгала зi своеi кiмнати, але в коридорi було порожньо й темно…
Вранцi я немовби чула, як мама ворочаеться в своему лiжку. Забiгла до спальнi, а там нiкого. Батькiв поховали за мiстом. Двi години я добиралася до кладовища, десь iз годину шукала iхню могилу. Постояла там кiлька хвилин i втекла. Вони були не там. Щоб побути з ними, щось сказати iм, вiдчути iх, не треба було долати таку вiдстань. Вони були у серцi. В промiннi. У небi. В моiй пам’ятi.
Кожен знайомий, побачивши мене, робив вираз обличчя, сповнений жалостi, i вважав своiм боргом притулитися до мене, стиснувши в обiймах спiвчуття. Я ненавидiла все це, мрiяла, щоб всi скорiше забули про те, що трапилося. Я намагалася жити далi, але варто було менi зустрiти сусiдку, однокласницю або маминого перукаря, як я згадувала, що моi батьки мертвi, зустрiчаючи жалiсть в чужих очах. А ще люди любили запитувати у мене про те, що ж тепер зi мною буде. А я повинна була iх заспокоювати i говорити:
– Та не хвилюйтеся, все буде добре, – хоча я знала, що вже нiколи i нiчого хорошого в моему життi не буде. Але тодi я була занадто ввiчлива, я намагалася всiх заспокоiти, щоб вони не хвилювалися за мене. А можливо, я боялась оголити свiй страх i вiдчай, хотiла здатись сильною.
Через кiлька днiв я зiбрала всi своi речi i перевезла до маленькоi квартири мами на околицi Киева. У цьому допомогла татова колега по роботi. В тiй квартирi стояв лише старенький письмовий стiл та стiлець. А тепер ще з’явилась купа коробок зi спогадами.
І вже наступного дня татовi друзi вiдвезли мене в аеропорт, я полетiла в чуже мiсто. Дядько зустрiв мене в аеропорту з букетом квiтiв, я розцвiла в усмiшцi, але ми рушили до будинку i були все ближче до нового моря, вiд цього моя тривожнiсть наростала. Знову море, але на цей раз ще й холодне. Я знала, бiльше нiхто та нiщо в цьому життi не змусить мене пiрнути в море.
Коли я вперше зайшла в iх будинок, Лiнда дивилася на мене, нiбито побачила привида, закотила очi i швидко пiшла на кухню.
– Пробач, люба, – сказав дядько i вибiг за дружиною. Вони щось голосно з’ясовували, я присiла на край стiльця в холi. Колючки троянд iз дядькового букета порвали моi колготки, я пошкодувала, що не вдягла джинси. Менi хотiлося бути красивою, щоб сподобатися iм. Але план провалився. Я чула iхню суперечку, розглядала дiрку на колготках, бездарнi картинки на стiнах мого нового притулку.
– Ти знущаешся? Це ж не дитина! Кого ти привiв?
– Я казав, що iй одинадцять! Вона ще дитина!
– Ти казав, це маленька дiвчинка! А привiв майже дiвулю! Вона от-от приведе сюди якогось залицяльника! І що тодi? Я маю оплачувати ii аборти?
– Знову щось не так! Ти сама просила, щоб ми стали ii опiкунами!
– Я прохала про дитину! Ти показував менi фото маленькоi дiвчинки!
– Ти ж знаеш – дiти швидко ростуть… Заспокойся, мила. Розумiю – тобi важко… Але уяви, що вона пережила… Їй потрiбна твоя пiдтримка, турбота…
Лiнда вийшла з кухнi, вдаючи привiтнiсть на обличчi, я вдала, що не чула iхньоi суперечки, i привiталася з нею.
Я ще нiколи не жила в такому холодному будинку. Вони заощаджували на опаленнi, адаптувалися до низькоi температури, ходили одягненi в светри, вони мовчки споживали iжу i говорили про полiтику, новини i своiх друзiв. Моя прийомна мама вважала, що пiдтримати мене можна, поставивши передi мною на стiл тарiлку з пластiвцями i заливши iх крижаним молоком i направивши до моеi кiмнати робот-пилосос. У тi роки робот-пилосос вважався дивом технiки, його в будинок привiз Нiколас з iншоi краiни, тому я повинна була бути вдячна iм за те, що менi не доводиться самiй щодня пiдмiтати в будинку. Вiд такоi турботи Лiнди менi було дуже сумно. В ii собаки були до жаху нещаснi очi, i я ii як нiхто iнший розумiла. Собака стала менi найближчим другом, я любила ходити з нею гуляти вздовж моря, адже iх будинок був наскрiзь просякнутий самотнiстю i смутком, скiльки б людей в ньому не жили. Здаеться, Лiнда кровоточила болем самотностi i нудьги, залишаючись в будинку одна, але по приiздi чоловiка цього болю було там так багато, що вони починали тонути в ньому уже вдвох. А тепер до iх компанii потопельникiв приедналась i я.
Вже наступного дня мiй дядько полетiв на мiсяць в США, а ми залишилися з Лiндою вдвох. Незабаром я повинна була вiдправитися в нову школу, перед цим вона повела мене в магазин, де ми вибирали шкiльну форму.
– Занадто коротка спiдниця, помiряй краще цю.
– Але ця велика на мене.
– Проте вона не оголюе твою дупу. Дiвчина повинна бути скромною. До того ж, ми не можемо собi дозволити кожен мiсяць купувати тобi спiдницi, а ця буде на вирiст.
Виявилось, що родина успiшного бiзнесмена може бути дуже заощадливою. Крiм спiдницi, яка спадала з мене, але прикривала колiна, мiй стилiст-моралiст купила менi мiшкуватий светр, водолазку i iншi потворнi речi, якi я ненавидiла. Коли я попросила зайти i купити косметику, вона витрiщилася на мене так, нiби-то я заявила, що йду на кастинг порноакторки i менi потрiбнi тiнi для смокi-айс.
– Ти будеш ходити в пристойну школу! Там заборонено фарбуватись!
– Але хоча б безбарвний лак для нiгтiв i тональний крем!
– Тобi одинадцять рокiв!
– Скоро дванадцять!
– Тобi не потрiбно фарбувати i ховати те, що дано природою.
– Але природою менi дано прищ!
– Поговоримо про косметику в шiстнадцять, добре? І давай ти не будеш нахабнiти! У нас не так багато грошей, щоб ми могли собi дозволити кожну твою примху.
По дорозi до школи я сподiвалася на те, що там дiйсно всi ходять з дарованими небесами прищами i в такому ж лахмiттi, в яке вирядилася я. Але вже у дворi я зрозумiла: в моiй школi всi фарбуються i носять нормальнi спiдницi. Я вiдчувала себе нiкчемнiстю в цьому убогому лахмiттi, постiйно пiдтягувала свою спадаючу спiдницю i закатувала рукава на мiшкуватому светрi. Вже на пiдходi до школи я почула гучний регiт компанii, яка однозначно смiялася з мене. Я молила лише про те, щоб швидше цей найгiрший день мого життя закiнчився, а вiн тiльки починався. Втупивши погляд в пiдлогу, я зайшла до шкiльного кабiнету та пройшла до задньоi парти, з полегшенням сiла на стiлець, там на мене нiхто не дивився. І в цей момент, незрозумiло з якого дива, щаслива вчителька назвала мене по iменi i попросила вийти до дошки, щоб представити класу. Я почервонiла i вийшла, пiдтягуючи спiдницю. Не знала, що в школу потрiбно брати змiнне взуття, тому соромилася ще й своiх брудних чобiт. Модницi з перших парт вiдразу ж незлюбили мене i обдарували своiми скептичними поглядами, оцiнивши зверху вниз.
На заняттях у першi днi я погано розумiла те, про що говорять вчителi, адже програма моеi школи була iнша. А вчителi, здаеться, приймали це нормально, вважали мене розумово вiдсталою, я ж була «загублена сирота з новин, що пережила жахливу трагедiю». Що з мене було взяти. Вже краще б вони лаяли мене i намагалися пояснити ще раз, нiж забивали на мене i просто посмiхалися менi, розумiючи, що я не вирiшила жодного прикладу.
– Як справи у школi? – питала мене Лiнда за вечерею пiсля чергового пекельного дня у школi.
– Нормально. Сьогоднi треба було записатися на факультативнi заняття. Я записалася на танцi, тому по вiвторках i четвергах буду повертатися пiзнiше.
– Якi ще танцi?
– Бальнi. Фламенко, танго, сальса…
– Дуже дивний вибiр…
– Але ж я ходила на танцi ще в своiй школi! Менi дуже подобалося.
– Але ти вiдстаеш вiд програми! Тобi потрiбнi iншi заняття, щоб ти змогла наздогнати своiх однолiткiв, а не вихилятися стегнами. Не зрозумiло для яких цiлей. Як це тобi в життi допоможе?
– Але менi подобаеться.
– Що там iще е за заняття?
– Лiтературний гурток, шахи…
– Ну от, у нас удома якраз е шахи. Ти могла б тренуватися i в школi, i вдома.
Так мое життя стало ще бiльш похмурим, адже по вiвторках i четвергах я проводжала поглядом своiх однокласниць, якi виходили з кабiнету i йшли налiво в зал для танцiв. Я ж повертала праворуч i плела ноги на третiй поверх, де в оточеннi очкастих ботанiв грала в шахи пiд керiвництвом найнуднiшого в свiтi викладача. Інодi я могла пiдiйти до вiкна, стати навшпиньки i витягнути шию. Тодi я могла побачити, як в залi гарно танцюють дiвчата. Але потiм я йшла назад за свою парту i вчилася вигадувати виграшнi комбiнацii за допомогою коня i королеви.
Через мiсяць Нiколас нарештi повернувся. По телефону я поскаржилася йому на те, що у мене зовсiм немае косметики, вiн несподiвано для мене привiз менi тональний крем, блиск для губ i туш для вiй. Попросив не фанатично використовувати iх. Я вдячно обняла дядька i побiгла ховати свою здобич в потаемнi куточки своеi кiмнати, щоб Лiнда або ii пилосос випадково не знайшли атрибути мого порочного життя – туш, вiд якоi вii стають на мiлiметр довшими, що на думку Лiнди, мабуть, повинно було дiяти на чоловiкiв занадто спокусливо, а мене перетворювати в розпусне дiвчисько. Спочатку я використовувала блиск i туш на вулицi пiсля виходу з будинку по дорозi в школу. Потiм зробила зовсiм ризиковано – нафарбувалася вдома та пройшла повз Лiнду, чекаючи ii iнфаркту. Але, звичайно, вона нiчого не помiтила на моему обличчi. Адже вiд крему i тушi насправдi моя зовнiшнiсть практично не змiнювалася.
* * *
– Може, приготуемо сьогоднi щось разом? – запропонувала якось Лiнда. Нiколас знову подався в чергове вiдрядження, i ми залишилися вдвох.
– Гаразд, – сказала я.
Подумала, що настав нам час зблизитися, поговорити по-жiночому на кухнi пiд час приготування пасти або запiкання риби. Ми так iнодi робили з мамою – змiшували тiсто для печива, розкатували на столi присипаному борошном, вирiзали з нього зiрочки i сердечка, укладали на деко, весь цей час говорили про всяку всячину. Мама розпитувала мене про те, що я вiдчуваю по вiдношенню до вчителiв, чи подобаеться менi якийсь хлопчик, що ми подаруемо на день народження подружки, питала, чи йде iй нова сукня з вирiзом ззаду. А коли печиво було в духовцi, ми в очiкуваннi його готовностi обговорювали плани на майбутне, мама обов’язково питала мене, куди б я хотiла поiхати на канiкули i щоб я хотiла з’iсти завтра на снiданок. Печиво заполоняло своiм ароматом все бiльше територii нашоi квартири, ми з нетерпiнням чекали його готовностi. А потiм ми звали тата. Або вiн сам приходив, адже перед ароматом домашньоi любовi його дiвчат важко було встояти. Мама вручала татовi печиво у формi сердечка i говорила, що це ii сердечко, а я давала татковi свое. Вiн обiймав маму i цiлував ii в щiчку, обiймав мене i цiлував мене в щiчку. Вiн говорив про те, що наше печиво найсмачнiше на свiтi, i вiн нiколи не iв такого смачного печива нi в одному, навiть найдорожчому, ресторанi планети. І я так радiла тому, що йому сподобалося, що думала про кар’еру кухаря. У мене навiть був блокнот, в який я виписувала рецепти печива та iншоi випiчки.
Але з Лiндою було все iнакше. Вона доручила менi чистити картоплю, а сама дивилась телевiзор. Вона коментувала новини i говорила, що наша краiна котиться до дна. Утiм, на ii думку, увесь свiт котиться на дно, i скоро ми всi помремо. Пiсля картоплi я отримала iнше завдання – чистити гриби. Отак я сидiла над смiттевим вiдром, нахилившись, чула нарiкання Лiнди. Менi було нудно, я взяла навушники i стала слухати музику. Так i минуло наше спiльне приготування iжi. Поiдали ми наш кулiнарний шедевр у повному мовчаннi. Вона про щось згадувала, я про щось мрiяла, вона тiкала вiд реальностi в минуле, а я тiкала в майбутне.
Мое життя стало полягати в очiкуваннi Нiколаса з вiдрядження, адже йому я могла розповiсти про своi потреби, i кожен раз вiн допомагав менi, привозив менi крем або парфуми, нормальнi людськi дiвочi труси, якi не були схожi на панталони староi бабцi або на дитсадковi труси з качечкою, якими мене щедро отоварювала моя прийомна матуся. Ще я отримувала красивi заколки на волосся i сережки. Та й взагалi, Нiколас був моiм дилером краси зi свiту далеких краiн i аеропортiв. Вiн був моею надiею на прекрасне, на щось мого розмiру, на щось, що смачно пахне i що робить мене жiночною. Ще ми кожного разу грали з ним в шахи. Вiн кожного разу пiддавався менi, i я вигравала.
– Тiльки в цей раз не пiддавайся! – сказала я одного разу i помахала страхiтливо пальцем!
– Обiцяю! – посмiхнувся вiн i пiдморгнув.
– Серйозно! Я в цьому мiсяцi переграла найрозумнiшого ботана в нашiй групi! Тому тепер я зможу здолати тебе!
– Вiрю!
І так я знову виграла.
– Ти ж не пiддавався? – вирiшила на всякий випадок перевiрити я.
– Нi, звичайно!
– Чесно?
– Чесно!
Я заплескала в долонi i поцiлувала дядька в щоку. А потiм попрямувала на кухню. А Нiколас, потираючи щоку, сказав загадково:
– Ти знаеш, iнодi ти виграеш бiльше, дозволивши виграти твоему супротивнику.
– Що ти сказав? Так значить, ти все-таки пiддавався?
– Нi, звичайно! – засмiявся Нiколас.
Я обожнювала його. Його смiх, його мудрiсть, його подарунки, його добрий погляд, його костюми. Але не любила його валiзи. Вiн постiйно iхав. Тому мое життя переважно складалася з дуже складноi для мене шкiльноi програми, занадто нудних для мене шахiв, насмiшок однокласникiв, якi не хотiли спiлкуватися зi мною в мiшкуватому светрi i довгiй спiдницi, називали мене «мауглi» i виштовхували з черзi за iжею в iдальнi. І зi спiлкування з Лiндою, в якому кожна з нас перебувала десь далеко один вiд одного в своiй полiпшенiй версii реальностi.
* * *
Одного разу до нас на шахи прийшов Алекс. Мiстер-популярнiсть з паралельного класу. Спочатку я розлютилася на те, що вiн прийшов в нашу зграйку нудних ботанiв, я чекала, що вiн почне глумитися над нами i демонструвати свою перевагу. Вiн же звик забивати голи, представляючи iнтереси всiеi школи i зривати овацii трибун. Перемагати на Олiмпiадах, перемагати на дискотеках, пiдкочуючи до дiвчаток. Яких перемог чекав вiн тут? Побачивши його в кабiнетi, я подумала:
«Хоч би мене не посадили грати з ним»
І тут тренер сказав:
– Кiро, сядь з Алексом. Вiн сьогоднi уперше в нас, але я вже розповiв йому всi правила.
Я сiла навпроти цього чужорiдного тiла i чекала якихось типових для вищоi касти принижень. Давай же, почни розпитувати мене про те, як я жила з мавпами на островi i iла банани. Але Алекс виявився не таким.
– Пробач, я хвилююся… Боюся виглядати йолопом, адже зовсiм не вмiю грати. Навчиш мене?
– Я тут тiльки три мiсяцi i теж не експерт.
– Якщо чесно – я нiчого не зрозумiв з того, що вiн говорив, – нiяково посмiхнувся Алекс, i в нього на щоках з’явилися милi ямочки.
Я посмiхнулася пiдбадьорливо.
– Це нiчого. Я спочатку вiдчувала себе жахливо тупою, коли менi пояснювали щось, а я сiдала i розумiла, що нiчого не второпала.
– О, саме так! У мене було точнiсiнько таке ж вiдчуття! Я знаю, шахи – гра iнтелектуалiв, але моя самооцiнка щойно впала до нуля. Тож ти мене навчиш?
– Спробую…
Ми потягнулися до шахiв, i нашi руки торкнулися. Я знiяковiло вiдвела очi.
– Давай ти бiлими, – сказала я.
– Тут усього двое дiвчат, чому ти вирiшила ходити сюди?
– Це моя прийомна матуся вирiшила за мене…
– Серйозно? Вона хоче зробити з тебе всесвiтньо вiдому шахiстку?
– Навряд. Це щоб уберегти мене вiд порочного життя, щоб я не ходила на бальнi танцi…
– То вона думае, що там навчаються не бальним танцям, а стриптизу? – пiдморгнув i засмiявся Алекс.
Менi стало приемно вiд його пiдтримки.
– Ну, а ти чому прийшов на шахи?
– Не хочу здатися самовпевненим, але я вже скрiзь досяг певних висот. Не вiриш? У мене чорний пояс iз карате, окрiм того, я капiтан футбольноi команди. А ще зiграв головну роль у нашому шкiльному театрi. Отож вирiшив зайнятися чимось новим. А потiм зiграти з татом. Так що навчи мене грати так, щоб я його перемiг.
Двi години ми мило спiлкувалися з Алексом, я вчила його тому, як ходять рiзнi фiгури, як потрiбно продумувати ходи, вчила простим комбiнацiям, якi ведуть до перемоги. Я намагалася здаватися розумною, щоб вiн не подумав, що я дурепа. А потiм пiд кiнець злякалася, що вiн вирiшив, нiбито я зануда. До того ж я згадала слова Нiколаса про те, що iнодi, щоб виграти, потрiбно програти. Тому я рiзко почала пiддаватися, щоб красивий хлопчик навпроти мене не вiдчував себе лузером. Алекс уважно слухав i дивився на дошку. Здаеться, тодi я вперше закохалася в хлопця. Я милувалася тим, як вiн дивиться на дошку i думае, мене абсолютно не дратувало, що кожен його крок потрiбно було чекати по кiлька хвилин. Пiсля заняття я вже подумки уявила, як ходжу з ним за ручку по школi, адже вiн закохуеться в мене з кожним заняттям шахiв все сильнiше. Я вчу його грати, вiн перемагае батька, виграе на Олiмпiадi i, отримуючи золоту медаль, присвячуе перемогу менi – його коханiй дiвчинi. Вперше я оцiнила старання Лiнди вберегти мене вiд порочних грiшних танцiв i iнвестувати енергiю на iнтелектуальний розвиток.
На наступне заняття я поспiшала, зносячи все на своему шляху. Вранцi я одягла своi щасливi рожевi трусики, чистила зуби дуже довго, спiдницю пiдкотила зверху не два рази, а три. Подумки готувала красивi навчальнi шаховi промови. Вирiшила, що в цей раз буду пiддаватися з самого початку, зроблю комплiмент його шаховiй еволюцii. Бiля дзеркала уявляла, що дивлюся йому в очi не секунду, сором’язливо вiдводячи очi вiдразу ж пiсля того, як нашi погляди перетинаються, а довше. Цiлих п’ять секунд. І ось дзвiнок з останнього уроку, я зiрвалася з останньоi парти i прямую праворуч! Перед цим забiгаю в туалет, щоб попiсяти, пiдкрутити розкрутити спiдничнi пiдкати вгорi i нафарбувати губи. І поки я займаюся першим пунктом зi свого списку справ в туалетi, туди ж заходять дiвчатка з паралельного класу.
– Ти що – серйозно налаштована йти туди?
– Я ж тобi кажу, вiн був на шахах минулого вiвторка.
– А дiвчатам туди хiба можна?
– Звичайно, можна! Пiшли зi мною! Невже не хочеш?
– Але якi з нас шахiстки?
– Там не обов’язково грати…
Не дослухавши iхньоi розмови, я помчала в кабiнет. Якщо цi дiвчата справдi хотiли записатися на моi шахи, повторюсь на МОЇ шахи, менi треба якнайшвидше забiгти до класу i зайняти стiл, за яким ми сидiли з Алексом! А раптом мене посадять з однiею з цих нахаб? А я так хотiла вчити цього хлопця з ямочками на щоках i запахом м’ятноi жуйки. Примчавши до класу, я зайняла свое звичне мiсце. Алекса там не було. За двi години уроку не з’явився нi вiн, нi туалетнi дiвчата.
Наступного дня в iдальнi я хвилювалася так, як нiколи досi. Менi потрiбно було пiдiйти до Алекса i невимушено поцiкавитись, чому його не було на заняттi. Але зробити це було складно – пiднос дрижав, сiк розливався, ноги пiдкошувалися, а блузка була мокра вiд поту. Та все ж я дiйшла до його столу i сiла поруч.
– Привiт! А чого тебе не було вчора? – здавалося, я заiкаюся, вимовляючи цi слова.
– Вчора було тренування з футболу. Але я радий, що ти помiтила мою вiдсутнiсть… – вiн посмiхнувся.
Я зрадiла тому, що змогла зробити йому приемно! Я вже уявила наше весiлля. Вiн посмiхався менi у вiдповiдь, хiба це не значить, що вiн так само закоханий у мене, як я у нього, i що ми проведемо все життя разом? Та в цей момент до нього пiдiйшла найкрасивiша дiвчинка нашоi школи i поцiлувала його прямо в губи.
– Хочеш йогурт? – запитала вона, геть iгноруючи мене.
– Хочу, – вiдповiв вiн i взяв баночку. – Мiро, я…
– Кiра, – поправила я.
– Ой, вибач, Кiро. Гадаю, що менi немае сенсу ходити зараз на шахи, адже скоро канiкули, за лiто я все забуду. Може, восени ще пограемо. Бажаю удачi тобi на шахах!
– Дякую, – сказала я i почала швидко пiднiматися, щоб залишити цю закохану парочку удвох. Зi своiм пiдносом я встигла пройти два кроки, а пiсля наступила на свiй же шнурок, що розв’язався, i подарувала моiй школi ще одну веселу iсторiю – падаюча з пiдносом в курячий бульйон Кiра. Єдине, що мене тiшило в ту мить – усвiдомлення наближення лiтнiх канiкул i надiя на те, що за цей час всi забудуть цей iнцидент. А Алекс забуде правила гри в шахи, тому я почну його вчити, буду пiддаватись ще стараннiше i тодi ми точно будемо з ним разом, поки смерть не розлучить нас десь на Марсi через сто рокiв.
* * *
У червнi Лiнда увесь час проводила на березi моря, в якому вже можна було купатися. Спочатку вона активно кликала мене з собою, роблячи вигляд, що пiклуеться про мене. Але, менi здаеться, iй просто потрiбен був хтось, хто б мазав ii червону спину кремом. Я кожен раз знаходила привiд не йти. Вона кожен раз витрачала десятки хвилин на вмовляння мене йти з нею. Довелось зiзналася iй щиро, чому я не нiколи не пiду купатись у море. Довелось розповiсти, що я дуже боюся моря i нiколи в життi бiльше не ризикну зануритися в цю жахливу стихiю, яка забирае життя простих людей, яка руйнуе сiм’i, яка прикидаеться другом лише для того, щоб поглинути тебе, покалiчити, змусити страждати. Довелось сказати, що нiколи-нiколи-нiколи я не буду плавати у хвилях, бо нiколи-нiколи-нiколи я не зможу довiряти iм. Пiсля цього жiнка нарештi вiдчепилася вiд мене зi своiми вмовляннями прохолонути в морських глибинах, що приносять користь органiзму. На пляжi моя прийомна мама читала книги i слухала музику, засмагала i плавала. Я ж писала вдома любовну прозу про нещасливе кохання, намагаючись забути Алекса i досi переймаючись з приводу свого фееричного падiння в iдальнi. Я проклинала своi почуття, виганяла iх з себе, як диявола, а потiм думала, що саме закоханiсть допомогла менi ожити, але лише для того, щоб померти пiсля цього. Прози накопичилося так багато, що довелося спецiально йти в магазин за другим блокнотом. Коли я описувала фантастичнi iсторii, менi ставало легше. До того ж я забувала, про що коли написала, i перечитувала це через тиждень, то менi ще й було що почитати. Сама собi письменниця. Інодi я писала вiршi, iнодi писала не про Алекса, iнодi малювала iлюстрацii, iнодi дивилася на себе в дзеркало i плакала вiд того, що я жирна i негарна. Оскiльки кондицiонерiв у нас не було, доводилось спати з вiдкритими вiкнами i слухати море. Воно кожного разу нагадувало менi про те, як вбило моiх батькiв. Тому я закривала вiкна, щоб тiльки не чути хвилi. Спала спiтнiлою, але в цiлющий тишi.
У липнi до нас на цiлий мiсяць повернувся Нiколас. Того разу вiн привiз менi купу солодощiв та новий купальник. Уявлення не маю, як йому вдавалось кожного разу пiдбирати для мене речi iдеального розмiру, якi iдеально сидiли на моiй фiгурi. В новому червоному купальнику я виглядала як справжня спокуслива жiнка.
– Невже на цiлий мiсяць? – радiла Лiнда новинам про те, що Нiколас нарештi нiкуди не полетить, а буде з нами. Я вперше бачила ii по-справжньому щасливою. Здаеться, ранiше вона не радiла його приiздам тiльки тому, що усвiдомлювала те, що скоро вiн покине нас. А тепер вiн обiцяв залишитися з нами на цiлий мiсяць!
– Так, люба. Контракти пiдписанi, завдання розданi, всi делегованi, обiцяю вiдключити телефон на мiсяць i присвятити його вам. Тим бiльше у вас двох скоро день народження!
– Ну що ж! Тодi давай ти вiдпочинеш, а ми поки приготуемо святковий обiд! – запропонувала Лiнда.
– А я й не втомився! Пропоную святковий обiд влаштувати вже зараз на пляжi! Так хочу пiрнути скорiше в море! – сказав мiй активний дядя.
Я так радiла приiзду Нiколаса, що на радощах теж пiшла на пляж, забувши про лякаюче море, а просто радiючи появi дядечка. Тим бiльше, тепер у мене був мiй гарний купальник. Споглядаючи, як Нiколас з розбiгу пiрнае у воду, я навiть почала думати про те, щоб приеднатись до нього.
– Дивно, що ранiше ти не виходила купатися, а коли приiхав Нiколас, тут же вирядилася в цей купальник. Де ти взагалi вiдкопала такий купальник? – запитала мене Лiнда, витягаючи з пляжного кошика на килим вино та сир.
– Менi Нiколас подарував.
Лiнда почала качати головою:
– Це нiкуди не годиться. Пiди зараз же переодягни його на той купальник для басейну, який я тобi купувала. Не потрiбно свiтити перед сусiдами своiм пупком. Швидко! Ти хочеш, щоб вночi в наш будинок залiзли насильники, побачивши тебе зараз в цьому купальнику?
Я лише розвела руками та покiрно пiшла перевдягатися, але не повернулася. Плавати в жахливому купальнику, який приплющуе моi груди, я не збиралася. Я спостерiгала у вiкно за тим, як вони мило воркують на шезлонгах. Здавалось Нiколасу було байдуже те, що мене не було з ними. Я закрила вiкно та продовжила писати свое оповiдання. Тепер мiй принц в творах став старшим, i нас з ним розлучала вiдьма.
Через кiлька днiв я прокинулася i виявила в своему лiжку сюрприз. Я спустилася вниз i побачила дядю, що снiдав вiвсянкою i читав газету.
– Нiколас, у мене до тебе незручне прохання.
– Так, люба. Уважно слухаю.
– Менi потрiбнi прокладки.
– З цим питанням краще звернутися до Лiнди.
– Я боюся до неi звертатися, ми нещодавно посварилися через мiй купальник, – сказала я. Менi справдi здавалося, що якщо ми поiдемо вибирати прокладки з Лiндою, то вона купить менi якiсь бабськi памперси.
– Добре, я поiду в магазин i куплю iх тобi. А краще з’iздимо в магазин удвох. Зараз я попереджу Лiнду про те, що ми iдемо. – вiн вiдклав свою газету та пiдвiвся.
– Але ж вона спить. Навiщо турбувати ii спокiй?
– Але вона здивуеться, що нас немае.
– О, Нiколас, менi термiново потрiбно iхати. Розумiеш? – сказала я, показучи поглядом на свою вагiну та натякаючи на потопи кровi.
Дядечко кивнув головою та попрямував взуватися. А я зрадiла тому, що Лiнда, прокинувшись, буде перейматись через нашу вiдсутнiсть.
Ми вирушили до найближчого в маркету на авто, блукали там в пошуках вiддiлу з предметами для гiгiени, Нiколас уважно вивчав склад тампонiв i прокладок, намагався знайти для мене найкращi. У пiдсумку ми набрали цiлий кошик всяких мiсячних аксесуарiв, нiбито крововиливи з пiхви почалися не лише у мене, але у цiлоi жiночоi футбольноi команди.
– Ми просто запасаемося важливими речами для бомбосховища, – сказала я здивованiй касирцi, яка пробивала на касi п’яту пачку тампонiв. – Раптом метеорит вдарить, а наш будинок на березi моря, або наше мiсто затопить цунамi пiсля падiння метеорита в море. Люди кладуть в бомбосховище свiчки, сiрники, воду, консерви, але тампони, чому нiхто туди не кладе тампони? Наше бомбосховище не буде заплямовано кров’ю. Хiба що кров’ю пiд час пологiв, якщо в бомбосховищi буде жити вагiтна.
– Як ви збираетеся вибратися з бомбосховища, якщо його накрие морем? – тiльки лише вiдповiла менi касирка.
– Ну воно у нас технологiчне, схоже на ковчег, – увiйшла в роль я.
Нiколас в авто запитав мене, про що я пишу своi новели.
– Випадково не про кiнець свiту?
– Нi, – збрехала я. Насправдi одне оповiдання на цю тему у мене було. Але Нiколасу про це було краще не знати, бо раптом би мене чекала зустрiч з психологом.
Дорогою додому я вмовила дядю заiхати на заправку перекусити бургерiв з картоплею фрi, адже я нiчого не iла. Хоча мене тiшила думка про те, що Лiнда таким чином буде ще довше страждати вiд незнання причини нашого зникнення. Тим бiльше, менi хотiлось довше побути наодинцi з дядею. Зробивши замовлення, я витягла з сумки тампони. Нарештi я зможу викинути свiй закривавленний бiлий носок з трусiв, який служив менi кiлька годин вiрою i правдою, але змушував мене вiдчувати себе жахливо некомфортно.
– Ну, я пiшла.
– Ти вмiеш ними користуватися? Може, все ж попросити Лiнду тебе навчити?
– Я якось справлюся. Проявлю кмiтливiсть.
– Я, на жаль, допомогти не зможу.
– Чому? Думала, у тебе пристойний досвiд по засуванню.
Нiколас втупився на мене з подивом, до цього я не мала звички з ним так вульгарно жартувати.
– Гаразд, розслабся. Це жарт.
У туалетi я раптово злякалася тампона. А раптом вiн позбавить мене незайманостi! Дiйсно, чому я не взяла прокладки, а взяла цей довгий тампон, який нагадував менi пенiс нашого пса. Мiй веселий настрiй змiнився на вiдчай, я вийшла з туалетi в майже сльозах.
– Вийшло?
– Нi, я боюсь. Раптом вiн позбавить мене невинностi. Я не хочу, щоб мене позбавив цноти тампон.
– Нi, там все не так розташоване, вiн не повинен…
– Точно?
– Не знаю, я ж казав, краще б ми уточнили у Лiнди.
– Ти так говориш, нiби-то вона кожен день позбавляе себе незайманостi тампонами!
– Гаразд, але ми багато всього накупили, тут ще й це е, – Нiколас простягнув менi прокладки. Я стерла свою сльозу i пiдбадьорилася.
– Так хотiлося вiдчути щось в собi, але доведеться потерпiти, – захихотiла я i пiшла в туалет, а бiля дверей озирнулася назад, Нiколас проводжав мене поглядом замiсть того, щоб виглядати офiцiантку з нашими бургерами. Я посмiхнулась.
Коли ми погладшали вiд бургерiв з картоплею фрi та сiли в машину, я запитала:
– Пам’ятаю, мама i тато часто голосно займалися сексом. А вас з Лiндою я не чула.
– Ми робимо це тихо.
– Я думала, ви взагалi це не робите, думала, у тебе коханка, i ти береш ii з собою у вiдрядження.
– У мене немае коханки.
– Дивно, ти ж такий гарний.
– Менi здаеться, у нас сьогоднi дивнi теми для розмов.
– А я тобi подобаюся?
– Я люблю свою дружину.
– Неправда. Вона стара, негарна, зла i бездарна.
– Не говори так.
– Ти i сам це знаеш. Нiхто не розумiе, чому ви разом.
– Я зроблю вигляд, що не чув цього, лише через те, що у тобi зараз велика кiлькiсть гормонiв. Але давай тему мого сексуального життя i любовних вiдносин ми бiльше пiднiмати не будемо.
– Значить, я тобi не подобаюся?
Нiколас натиснув на газ, а я подивилася на його ширiнку з надiею на те, що у нього виникла на мене ерекцiя, я ж весь цей час направляла своi колiна в його сторону i розстебнула гудзик на грудях.
* * *
Наступного дня у мене був день народження. Ми пiшли святкувати в кафе. Нiколас тримався холодно i намагався не дивитися в мiй бiк. Але як тiльки Лiнда кудись вiдлучалася, я раз по разу кидала на дядечка викличнi погляди, немов у мене вселився диявол. Менi здавалося, це весело. Тим бiльше, що отой день народження був похмурий, як нiколи. Ми мовчки iли пасту, пили колу. Потiм вони почали вести нуднi балачки про бiженцiв, про нерiвнiсть жiнок i чоловiкiв у мусульманському свiтi, про економiчну кризу. Навiть не знаю, що гiрше – мовчки давитись макаронами чи слухати про полiтику i бiженцiв. Саме те, що потрiбно дiвчинцi на ii день народження.
Наступного ранку Нiколас раптово вiдлетiв.
– Вiн же обiцяв залишитися. У тебе ж скоро день народження, – промовила я, дiзнавшись новину.
Лiнда сумовито глянула на мене, i я вперше пройнялася болем ii самотностi. В моему серцi щось защемiло, адже я знала, як це – залишитися самiй посеред моря…
Вона абияк проковтнула свою кашу, напевно, в ii горлi i без того стояв ком. Не доiвши, встала з-за столу, викинула залишок з тарiлки в смiття, закинула тарiлку в посудомийну машину i пiшла на пляж. Чим ближче був ii день народження, тим сумнiше вона ставала. Тим бiльше iжi залишалося на ii тарiлцi вранцi, тим з бiльшою злiстю вона закидала цi тарiлки в машинку, тим голоснiше вона гримiла дверима, йдучи плавати. Я боялася настання ii свята. Але воно настало.
У день народження Лiнди ii зранку не було вдома. Я не знала, куди вона подiлась.
А ближче до вечора вона повернулася. Я побачила, як вона стоiть босонiж на пiску i дивиться на море, дув холодний вiтер, зривався дощ. Я пiдiйшла до неi з кофтою, подумала, iй може бути холодно. Якщо вже i дозволяти мерзнути дивним злим прийомним мамам, то хоча б не в iх днi народження. Я закутала ii кофтою i побачила сльози на ii очах. Вперше.
– Я йому не потрiбна, – голос ii дрижав.
– Потрiбна… Якби не була потрiбна – вiн би пiшов вiд тебе.
– Але його немае поруч. Нiко?ли.
– Вiн думае про тебе у вiдрядженнях i повертаеться до тебе.
– Але ж потiм вiдлiтае.
– Щоб заробити грошей, i вам було з чого платити за електрику в цьому великому будинку.
– Гадаеш, вiн любить мене? Хiба помiтно, що вiн усе ще любить?
– Любить…
– Чому ж тодi вiн полетiв?
Я обняла ii сильно-пресильно, як могла. Вона теж пригорнула до себе мою руку. Почуття глибокоi провини скувало мене. Якби не моi дурнi розмови про коханок i натяки, якби не розстебнутi гудзики, вiн би був зараз поруч з нею, вона б не плакала. Вона притискала мою руку до себе, а я вiдчувала, що ii бiль – не просто бiль одного вчинку, одного зiпсованого дня народження. Їi бiль – це довга самотнiсть, в якiй вона сидiла роками, яку намагалася приховати, але вона все одно топила ii в собi, вона була частиною iй, вона заповнила ii. Лiнда не могла позбутися самотностi, малюючи картини, готуючи iжу, плаваючи, iй нi з ким було роздiлити це почуття. Вiн поiхав в черговий раз, i в цей момент вона не наповнилася самотнiстю, вона просто помiтила, що вже давно сама е самотнiстю. Тому на ii щоцi були сльози. Якби не я, вiн мiг би подарувати iй щасливий день, радiсть, вiн мiг би оживити ii ненадовго, протягнути руку з океану, в якому вона тонула, дати подихати любов’ю його турботи i уваги. Але вiн злякався мене i втiк. Як же я шкодувала про свою зраду. Я не хотiла, щоб Лiнда страждала через мене.
Повернувшись до будинку, я швидко пiшла писати Нiколасу смс про те, що вiн потрiбен своiй дружинi, а разом з тим я присягалася бiльше нiколи не говорити з ним про його особисте життя i дуже просила повернутися до дружини, адже вона страждае без нього. Нiколас нiчого не вiдповiв. Я все чекала його вiдповiдi, думала про те, що вiн зараз на переговорах, думала про те, що вiн вечеряе, а може спить. Виправдовувала його мовчання, чекала, але вiн продовжував мовчати, а я наповнювалася гнiвом. Написала ще одне повiдомлення з великою кiлькiстю знакiв оклику. А потiм ще й ще одне, поки не вимкнула телефон i не вляглася спати. Вранцi я схопилася i побiгла до телефону. Вiн повiльно завантажувався, потiм я вийшла на балкон, адже там зв’язок був краще. Чекала його вiдповiдi. Чекала, поки супутник надiшле його букви з iншоi краiни. Вiн так i не вiдповiв.
Невже я i моi мiсячнi налякали його так сильно, що навiть смс написати було страшно? Але через тиждень вiн все-таки повернувся з величезним букетом троянд для Лiнди. Вiн вибачався перед дружиною i навiть став на колiна перед нею, а я радiла за них. Менi здаеться, вiн ще нiколи так не каявся, а вона ще нiколи так не радiла його поверненню i його вибаченнням. Цього разу все виглядало дуже щиро, а я була задоволена. Менi було б зовсiм не до речi iх розставання, розуму не прикладу, щоб тодi сталося зi мною. Зi мною вiн начебто вiв себе привiтно, але все ж я зрозумiла, що зачепила його, адже вперше вiн не привiз менi жодного подарунка.
– Ми вирiшили поiхати в невелику подорож по Європi, а тебе вiдправити в табiр, – сказала менi Лiнда в той же день. Так дивно, але коли коханий чоловiк даруе жiнцi квiти, вона стае схожа на тi квiти. Лiнда в той день була дуже красива, хоча була одягнена все в той ж одяг, i зачiска була та ж. Але ii шкiра свiтилася, а сама вона пахла красою троянд.
– Табiр? Сподiваюся, вiн далеко вiд моря, i менi не доведеться плавати?
– Не хвилюйся, вiн дуже далеко вiд моря. В Карпатах. Ти зможеш там грати в шахи.
– Яка радiсть.
* * *
У таборi менi подобалося. Там нiхто не розпитував про моiх батькiв i не дивився на мене, як на дивну iстоту, що вилiзла з джунглiв. Там я була звичайною дiвчиною, груди якоi виросли вже настiльки, що вперше я почала носити влiтку лiфчик пiд футболкою, чому була дуже рада. Наш табiр знаходився посеред гiр. Уранцi ми робили зарядку i йшли на снiданок. Потiм прибирали i готувалися до вечiрнiх конкурсiв – кожен мав проявити своi таланти.
У перший же день я познайомилася в нашiй кiмнатi з вiсьмома лiжками з худенькою i дуже симпатичною зеленоокою Анною. Вона дуже не любила, коли хтось називав ii Ганною, а саме це постiйно й робили нашi вихователi. Проте я з першого ж дня називала ii iм’я вiрно – не Аня, не Ганна, виключно Анна. Можливо, саме через це вона мене й полюбила.
– Тобi дуже личив би чубчик… – сказала менi якось Анна.
– Ти думаеш?
– Авжеж. Хочеш, я тебе пiдстрижу?
– У тебе е ножицi?
– Нi, але ми десь знайдемо…
– Я подумаю. Але без мого дозволу вночi не стрижи мене, будь ласка…
Анна засмiялася. І в цей момент до нас заглянуло двое хлопчакiв, мабуть, спокусившись дзвiнким смiхом.
– А ти весела… Я, звичайно, трохи чмелена, але не настiльки, щоб стригти уночi свою сусiдку по цьому концтабору.
– Хтозна! Дорогою в автобусi я стiльки страшилок наслухалася про табори. Про те, що тут мажуть обличчя зубною пастою, про гiрських монстрiв типу чупакабри, про жахливу iжу.
– Якщо хочеш, я можу пiдстригти тебе так, що чупакабра дремене з ляку щодуху!
Я розреготалася. А потiм рiзко зупинилася.
– Ти ж жартуеш, так?
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131239) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения